| Відкриття мандрівного сезону |
[07/03/2011|12:50 pm] |
 Ходили цих вихідних із товариством на Буковську полонину. На хребті було дуже мило - туман, тобто нульова видимість, а ще шквальні вітри та сніг по пояс. Якимсь дивним чином цієї мандрівки нас зібралося аж 8 одиниць чоловічої статі. От що виходить коли хлопці за горами сумують. Вирішили йти на Пікуй, і далі по хребту Буковської полонини. На прогнози погоди не зважали, хоча і сподівалися, що буде сонячно і легко. Піднімалися зі сторони села Біласовиця, що ще є селом Закарпатської області. Сонячно і легко не було) Ледве піднялися на сяку-таку висоту, як нас оповив туман, піднявся вітер і почав шалено ліпити сніг. Коли вийшли із зони лісу, то опинилися на крутому схилі, тому піднімалися повільно і обережно. Уяви собі - знизу молоко і зверху молоко, видимості метрів на десять. Зрештою піднялися на вершину Пікуя, там краще із умовами не стало, а навпаки - вітер лютіший, снігу більше, видимості менше. Швидке загальне фото, і біжимо далі. Снігу на дорозі вистачало щоб провалюватися по яй... по пояс) В таких умовах надзвичайно важко йти, особливо тому, хто йде першим, тому ми старалися замінювати одне одного. Зрештою, ми всі погодилися на тому, що задоволення тут зловити важко, а заблукати в таких умовах, навіть на такому простому хребті, надзвичайно легко. Вирішили спускатися в сторону закарпатських сіл, аби потім легше добратися до Волосянки, звідки на Ужгород їздять електрички. Не дійшовши до перевалу Руський Путь почали зрізати прямо по крутяку вниз, і все ніби йшло доволі гладко, але коли ми майже досягли пологого спуску в село, трапилася пригода із дядьою на ймення Жека. Спускаючися на дупі, йому вдалося врізатися в дерево і файно вдаритися в нього ногою. Ми його сяк-так спустили вниз, де потім за ним під'їхали друзі. На машині з ним поїхало ще двоє з нашої групи, тож на ночівлю нас лишилося п'ятеро. Файно повечерявши полягали спати, вночі було холодно, але ми всі були максимально закутані в одяг і спальники, тому дуже майже і не мерзли. Ну а наступного дня ми швиденько поснідали, і попензлювали до Волосянки прямо по дорозі, що є в долині між Гострою і Буковською. Назад на хребет підніматися не було сенсу, адже погода набагато кращою не стала, тільки видимості було трішки більше. На другий день погода змінювалася кожні 5 хвилин - то валить снігом так, що очі заліплює, то сонечко пригріває і синеньке небко над головою) Швиденько перейшли перевальчик, добралися до села Гусний, і вже через годину були на вокзалі у Волосянці. Це ще на початку, над селом Біласовиця. Так нас зустрічала полонина. Привітна, ага. А отаким схилом ми піднімалися. Проте жодна із перерахованих вище погодніх умов не заважала нам ділитися досвідом (: Сімейне фото) Буднєк пйот льодяну воду. А отак ми транспортували травмованого Жеку) Ранок під Буковською полониною В тлі - гора Гостра. Живі люди, живе повітря Живий Олег Буднєк ловить пляшкою щуку) То гора Дрогобичанський Камінь, в моменти погоднього прозріння краєвиди були просто ой мама. Слої гірської простору. Нямі-ням на вокзалі) А це так - електричка, додому, спати, мокрі ноги...БІЛЬШЕ ФОТО
Висновки: У ході лабораторної роботи, мною було досягнено думки, що із таким спорядженням як було у нас, ходити у зимові мандрівки не можна. Хіба що на один день. Хіба що для контрасту із мандрами літніми. Літні спальники, намети і черевики це дуже ризикований варіант, ми це розуміли із самого початку, але ну не терпілося вже - гори надто сильно манили до себе.
|
|
|